Вітаємо Катерину Регенель

Наша група вітає Катерину Регенель в отриманні номінації

«Поетично обнадійливі ноти душі»

на Четвертому фестивалі-конкурсі молодих поетів Житомирщини

"КЛЕКОТЕНЬ ОСЕНІ - 2012"

пам’яті Юрка Ґудзя

Некоз Ярослав. До дня студента

Ви вже здогадались, що представник першого курсу "Ярик, Ярик" - Ярослав Некоз бере участь у художньо-аматорському виступі до "Дня студента" із піснею "Ой, купила мама коника..."

"Ярослав Некоз жив,

Ярослав Некоз буде жити,

Ярослав Некоз житиме!"

Ярослав Некоз

Спортивне та мовне життя нашої групи: успіхи і здобутки

Змагнання з баскетболу

Любі друзі, 26.11.12 наша група (1-9-25а) вперше брала участь у змаганнях з баскетболу.

Серед чотирьох груп ми зайняли третє місце. Можна додати лише те, що баскетболісти нашої групи, викладаючись наповну, грали до останього!
Серед баскетболістів нашої групи були:

                   Основний склад:

1) Некоз Ярослав - командир команди

2) Олександр Олійник

3) Олександр Фещук

4) Владислав Фурман

5) Євген Серветник
                   У запасі:

1) Геннадій Мазур

2) Вадим Скорик (один вихід у гру)

3) Андрій Бідюк

Плавання

Про баскетбол розповіли, отже, - плавання. Оголошено обласний конкурс з плавання, що відбудеться у місті Житомирі 27 і 28 листопада 2012 р. Наш одногрупник - Владислав Фурман активно готується до цих змагать. Ми за тебе вболіваємо: ти поб’єш світовий рекорд, старайся :)

Українська мова

А що ж з нашою мовою? Варто й тут щось додати!
В коледжі відбувалась олімпіада з української мови, в ній брали участь:
Євген Серветник,
Олександр Олійник,
Дарина Козел,
Некоз Ярослав.
Ми отримали аж ТРИ призових місця. (У голові паморочиться :))

Перше місце посів Євген Серветник, ми вітаємо його, тиснемо руки, б’ємо руками по міцних чоловічих плечах - гідний з мовників мовник. 

Друге місце - Олександр Олійник. Ми вітаємо тебе друже, брате, розумничка наша :) Нехай тебе розділяли б 0,000001 % від першого місця, ти гідний :)

Третє місце - Дарина Козел. Вітаємо тебе, серед перших призових місць, дівчина перша серед перших, що б не говорили чоловіки.

Гроші- це життя? Некоз Ярослав

   Гроші- це життя?
Знедавна я зрозумів, що щастя- це сукупність маленьких радощів в житті, що заставляють усміхатися, радіти, згадувати приємні спогади, одержувати нові враження в житті, але це тільки найпростіше від чого можна бути щасливим. Нажаль, в нашому житті за свою посмішку можуть прожити тільки відомі люди, завжди треба гроші, адже все в світі обертаєтся навколо грошей. Якщо відверто казати про юнака чи дівчину в 16 років, мені здаєтся потрібно, по-перше, по-справжньому кохана людина, веселі дуркуваті друзі, сім'я і авжешь гроші, щоб було за що розважатися...
Я спеціально знайшов визначення, що таке гроші? "Гроші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку деякі національні гроші виконують функції світових." І так - це визначення нам дає інтернет, це і справді вірно,а якщо розглянути його докладнише. Гроші- особливай товар, це так! За гроші в теперішній час можливо все! Я думаю, що людина вже в край втратила свою особистіть. Більшість людей не знають чого вони хочуть у житті, чого вони повинні добитися за цей рік чи за наступний. Вона про це не думає... А і справді, навіщо? Дах над головою є, гроші заробляє і є сім'я. А уявіть собі, якщо пропаде світло! Кому потрібні будуть гроші? Людина буде змушена згадати, що вона "тварина". Саме так, на мою думку, людина-це давно забута, поздавлена інкстінктів тварина. Це звичайно не дивно, що з'явилися гроші, це всім відомо, що потрібно торгувати, обмінюватися чимось і т.п. Але вам не здається, що людина-це слабка тварина, хочь і названа розумною, але їй потрібно бути від когось залежною! Не хто не хоче бути сам, ось і захотіли люди самі бути залежними від грошей. А теперь... без грошей нікуди.
Якби в мене за одну мить стало багато грошей, я першим ділом зробив би свою реферальску сіть в інтернеті, адже я знаю, що гроші я витрачу на розваги, а реферальська мережа буде приносити мені прибуток. Взагалі, як і бильшість, я поїхав би подорожувати по світу,а зокрема для вивчення іншої культури, потім напевно я собі ні в чому не відмовляв, купив би собі дім, машину, все що потрібно для справжньої сім'ї, після закінчення коледжу. І на останок можу додати, що гроші-це картка в життя для будь кого, але щей треба здогадатися від якого банкомата картка, щоб не заплатити великий відсоток з життя.

Некоз Ярослав група 25а

Дар’я Кухарук. Історія прабабці

У кожної людини є хоч одна, але цікава історія з життя. Є історії, прослухавши які, хочеться плакати, є історії від яких хочеться задуматись над своїм життям, є й смішні історії. І кожна історія - повчальна. 

Я б хотіла розповісти історію моєї прабабусі, але мені не хочеться писати про її життя в дуже страшні роки війни, нагадувати й говорити про це не завжди є сенс. Історія, яку я розповім - коротка, але, як на мене, вона цікава. 

Якось моя бабуся, залишившись вдома одна, готувала вечерю й вирішила спуститись в погріб, щоб дістати огірки до столу. Йдучи до нього, вона почула шум, але не звернула на це уваги. Спустившись до погребу, вона побачила постать якоїсь людини, що їла її огірки, по які вона йшла... Вона дуже злякалась і, не довго думаючи, побігла в хату, взяла кочергу і почала виганяти злодія з погребу. Вигнавши його, бабуся так кричала на нього, що збіглись сусіди. Потім виявилось, що це був німець, якого розшукували. 

Так бабуся допомогла місцевій поліції, і їй за це дали символічну нагороду - хліб. 

Отже, навіть такі незначні історії потрібно залишити в своїй пам’яті, щоб внуки і правнуки знали про свій рід щось цікаве. Моя прабабця вже померла, але її історія залишилась. 

Виконала студентка групи 1-9-25А 

Кухарук Дар’я

Віктор Бондарчук. Бережіть батьків

Мені деколи так хочеться повернутись назад у минуле, тоді, коли я з татом і старшим братом ходили на риболовлю, хоч я її терпіти не можу. В ті часи, коли тато мене садив на руки і давав кермувати автомобілем.

Мені так шкода тих втрачених годин, які я міг би провести з ним, з татом.

Я не можу чути, коли хтось каже: "Ти мене дістав, бачити тебе не можу".

Якось ми пішли на обхід лісових територій, тато не встежив за часом, і ми повернулись дуже пізно. А тим часом нас вже шукала мама, втративши настрій. Від безрезультатних пошуків мама повернулась додому. Вона застала таку картину: ми утрох — я, тато і брат спимо на ліжку. Мама не будила нас і не робила допиту, а просто пішла в хатніх справах.

Я вас прошу, бережіть батьків, бо вони в нас не вічні. І повірте, вам ще захочеться до них повернутись.

Віктор Бондарчук

Група 25а у повному складі. Так ми вчимося :)

Група 25а у повному складі. Так ми радіємо :)

Іван Шлапак. Розповідь моєї прабабусі

Коли я був ще маленький, моя прабабуся Онися розповідала свої спогади з минулого, про події, що траплялись з нашою родиною в роки Великої вітчизняної війни:

"На той час, це був 43-й рік, я народила дитину - це був твій дідусь Микола. У ті часи було дуже важко, бо йшла війна і не було ніяких умов для нормального проживання, а тим паче з малою дитиною.

У нас в селі тоді були німці, і їх кухня була в нас на подвір’ї. Коли вони готували їжу, то давали дещо й нам. За рахунок чого нам було легше ніж іншим..."

Ще бабуся розповідала мені, що коли брат мого дідуся був ще десятирічним хлопчиком, то він викрав у німців цигарки і викурив їх за раз, що мало від того не вмер, але на щастя у німців був лікар, який його врятував. 

Це все, що мені найбільше запам’яталося з цікавих розповідей моєї прабабусі Онисі.

Ярослав Некоз. До дня Хеловіна

Композиція "танк" до дня хеловіна. Автор: Некоз Ярослав

Леся Українка. "Лісова пісня". Експериментальне виконання студентами нашої групи драми-феєрії

Від автора -  Анастасія Ковальчук
Мавка - Дар’я Кухарук
Лукаш - Ярослав Некоз
Русалка Польова - Руслана Маріуца
Дядько Лев - Олександр Олійник
Лісовик - Євген Серветник
Мати Лукаша - Катерина Регенель
Килина - Дарина Козел

Дія І (ціком)
Дія ІІ (частково)

Ярослав Некоз. Історія мого прадіда та його брата

Ця коротка історія про мого прадіда Михайла Єгоровича та його брата Сергія Єгоровича.

Почну з того, що Михайло Єгорович був батьком мого діда Василя Михайловича.

На початку війни 1941 року всіх забирали в табори на підготовку до війни, тоді, з розповідей, ще не вірили, що буде війна, і прадіда з його братом забрали в табір. Але коли вже розпочалась війна, їх, відразу з табору, посадили на поїзд і ешелонами повезли на фронт. Це був великий потяг з безліччю солдатів і техніки. Потяг не доїхав до фронту. Під Литвою цей ешелон розгромили фашистські літаки. Незабаром прийшла звістка про смерть (похоронка) Устименка Михайла Єгоровича та його брата Сергія Єгоровича. Саме так було важко в ті часи, і це великий приклад того, що не все залежить від самої людини, а ще від обставин у яких вона опиняється, не дивлячись на те, який волею-неволею обраний шлях.

На пам'ять, Михайлу Єгоровичу, Сергію Єгоровичу і всім загиблим...

Марина Залізінська. Родинне дерево

Марина Залізінська. Генеалогічне дерево

Тетяна Велесик. Моя сім’я

Тетяна Велесик. Генеалогічне дерево

Ольга Кирильчук. Мій родовід

Ольга Кирильчук. Генеалогічне дерево

Відбірковий конкурс "Шукаємо таланти". Дарина Козел, Катерина Регенель та Інна Настасовська

 1 листопада 2012 р. наші три колежанки-одногрупниці Дарина Козел, Катерина Регенель та Інна Настасовська представили свої таланти на сцені нашого колежду.

Хоча результати конкурсу будуть оголошені до Дня студента, ми усією групою вітаємо Вас за Вашу сміливість, прагнення досягти творчих висот, Вашу любов до української пісні, художнього поетичного слова!

Ми пишаємось ВАМИ!

Аліна Бібінова. Моє генеалогічне дерево

Аліна Бібінова. Моє генеалогічне дерево

Олександр Фещук. Розмова з дідусем про голодомор

Мій дідусь розповів, як він пережив голодомор.
Коли це страшне горе прийшло в Україну, він був тоді ще дитиною. Хліба не було ні в кого. Навіть у заможних селян. Все зерно забрали солдати. Люди проходили дуже великі відстані за ради кількох колосків зерна. Оскільки він із сім’єю жили на Полісі, то якось можна було прожити. Ходили в ліс по ягоди та по гриби. Збирали все, що можна було з’їсти, брали так, щоб було й на зиму. Дід розповідав, як у них була корова. Як її забрали солдати. Як моя прабабуся плакала за нею. Ховали картоплю де тільки можна. І в льосі, і за образами, і не тільки картоплю, а й зерно. Були часи коли в лісі не було навіть зелених ягід. Розповідав що робила його мама в пошуках хліба. Як він з братами та сестрами будучи малими дітьми кожен день ходили в ліс, щоб якось прожити.

Після спогадів промовив мені одну істину: "Життя це найбільший скарб дарований людині Богом. І це починаєш розуміти, коли настає важкий час не тільки для тебе, а й для всього народу. Отже слід цінувати й берегти не лише життя своє та своїх рідних і близьких, а усіх без винятку."

Фещука Олександра

Андрій Бідюк. Спогад про діда

Про Бідюка Сергія Григоровича

Бідюк Сергій Григорович. Народився 25 січня 1928 року в багатодітній сім’ї колгоспника, мав п’ять братів. Закінчив чотири класи сільської школи, в десятирічному віці пішов допомагати батькові виконувати колгоспну роботу, допомагав по господарству вдома та доглядав молодших братів.
Тяжкі повоєнні роки для багатодітної родини були нелегкими. Батько сім’ї та двоє старших синів пішли на війну в червні 1941 року. Сергій допомагав матері вести домашнє господарство та доглядав братів.
Пряма лінія фронту через село Колодяжне не йшла, проте наявність залізничної колії та лісу поблизу села призвело до інтересу німців. Німецькі війська «витрушували» з сільських родин худобу, птицю, яйця, молоко. Багато підлітків пішли в партизани, допомагати дорослим.
В 1943 році додому повернувся після контузії батько родини. Старший брат Олександр пройшов всю війну та повернувся після перемоги в червні 1945 року.
Як і вся країна так і село і родина відбудовувалися в післявоєнні роки. В 1946 році Сергій пішов служити в лави Радянської армії на Уралі. Служба тривала три роки. Повернувшись додому, пішов навчатись в машино-тракторну станцію на курси трактористів. Отримавши посвідчення тракториста-машиніста пропрацював все життя в рідному колгоспі на тракторах різних моделей та на зернозбиральних та бурякозбиральних комбайнах.
В 1952 році одружившись на Усач Софії Федоровній народили двох синів та дочку яких виховали та вивчили. Збудувавши власний будинок, займалися сільським домашнім підсобним господарством.
Сергій копав криниці не тільки в рідному селі, а й в сусідніх селах. Був знатним колієм свиней. За роки роботи в колгоспі не одноразово одержував почесні грамоти, подяки, нагороди, цінні подарунки за досягнення високих показників праці.
Помер 28 січня 1887 року, не доживши до пенсії.
Пам’ять про Сергія Григоровича живе не тільки у родині Бідюків, а й в серцях односельців.

Ольга Вижга. Моє родове дерево

Ольга Вижга. Генеалогічне дерево.

Вадим Скорик. Зі спогадів мого діда. Міна була зелена, з крильцями й окільцьована червоними й синіми смугами. Родинне дерево сім’ї Сориків

Генеалогічне дерево сім’ї Скориків

Зі спогадів мого діда

Цей твір присвячений моїм предкам, одним з героїв цих подій - мій дід Віктор. Він досі живий, проживає в селі. Дуже працьовита, розумна людина. Доля склалася так, що залишився один, але всім допомагає, дає пораду.
Напочатку ХХ століття в українському селі проживала сільська родина. Як і багато сімей на той час жили небагато, але багато працювали.
Працювали батько й мати, зранку до ночі. Прокидалися, коли ще було темно й лягали спати, коли вже було темно. На той час всі роботи велись вручну: чи то оранка, чи то косовиця, чи то сапування, чи доїння корів.
Час плинув, в сім′ї підростали три сини, проживали в маленькій хатинці покритою соломою. Батько гордився своїми маленькими синами - дітьми, бо в них бачив підростаючу поміч. Та не судилося збутися батьковим мріям, не судилося бачити йому дорослих дітей.
Наступило літо 1941 року. Мирне небо пошматували літаки фашистів. Всі чоловіки, хто міг тримати зброю в руках, пішли на війну. Пішов з ними на фронт і батько хлопчаків, він був ще молодий -- віку Христа. Залишилася мати з трьома дітьми на руках. Меншому не було й півроку, це був мій дідусь. Працювала важко, виховувала дітей і мала надію на швидке закінчення війни, повернення чоловіка додому. Закінчилася війна, але повернулися не всі з фронту, в тому числі й батько мого діда. Малеча залишилася сиротами.

Генеалогічне дерево сім’ї Скориків

Коли герою нашого твору виповнилося п′ять років, а середньому -- його брату -- вісім, війни вже не було. Але її відгомони ще ходили по землі. Хлопці граючись побігли край сусіднього городу до верболозу. Коли прибігли туди, у канаві натрапили на вельми цікаву штуку. Те, що вони знайшли, їм дуже сподобалося. Вона була зелена, з крильцями й окільцьована червоними й синіми смугами. Додому несли по черзі бо йти було далеченько, діти були малі, а ноша важка. Час був передобідній, вдома ще не було нікого, мати працювала в полі, а старший брат пас худобу. Тож перешкод не було, щоб ту «цяцьку» принести до хати. Те, що вони принесли, була -- протипіхотна міна. Занесли її в хату й сховали на степку (1). Розмірковували: коли після обіду нікого не буде вдома, знімуть і будуть розбирати. Дуже вона їм сподобалася - в господарстві гарна ступка (2) буде. Прийшовши з роботи, мати чогось полізла на ту степку й побачила невідому річ. Швиденько побігла до сусіда- фронтовика Миколи. Повернувшись з війни, він ходив з милицею, бо була покалічена нога. Дід розповідав, що вони малими частенько його перекривляли -- брали рогач під руку і також шкутильгали, як він. Дядько Микола вжахнувся, як малеча могла витягти важкенну міну так високо. Знявши міну, він заніс її до дзоту і вкинув там у колодязь. Хлопцям перепало б від матері, та швидко зметикувавши, що до чого, полотняні штанці в руки і бігом із дому. Матері шкода було своїх малих шибеників, але «виховна» робота була проведена, щоб наступного разу не брали щось подібне до рук.
Частенько дід згадує свої дитячі пригоди.
Моя прабабця сама виховала трьох синів, виросли вони гарними людьми. Так і відійшла у світ інший, не дочекавшись свого чоловіка з війни, а чекала майже шістдесят років…


Степка (1) - кладова з полицями, де зберігали продукти харчування тощо
Ступа (2) - ємність, в якій чавили мак тощо.

Вадим Скорик

Олександр Коржанівський. Історія з життя мого батька

Двадцять років тому мого батька призвали на військову службу до кордону в Таджикістані. Там відбувалося багато подій, що забирали життя його друзів та несли смертельну небезпеку для нього самого.
З перших днів служби в армії було дуже складно звикнути до іншого клімату: постійної спеки й проблем з провізією. Спочатку нічого серйозного не відбувалося. У мого батька з’явилося хобі, він завів альбом, у якому малював та описував події, що відбувалися.
Одного разу, коли він зі своїми співслужбовцями виїхали на БТРрі по своїй території, вони наїхали на міну, від вибуху якої БТР загорівся й один з його друзів загинув. Володимиру повезло, і він вижив, але отримав опіки на плечах, грудях та обличчі.
У ході іншої операції, був поранений осколочною гранатою, що теж лишило свій спогад на його обличчі під лівим оком, через що погіршився зір.
Коли "до дембелю" залишалося 2 дні, всі "розслабились" і забули про безпеку. Його кращий друг, котрий був снайпером, на своїй позиції захотів "посмалити". В темноті добре видно світіння сигарети, його вислідив і застрелив снайпер з ворожого боку кордону.
Після того, що пережив мій вітчим, я з гордістю називаю його своїм батьком, адже не всім вдається вижити після такого.

Олександр Коржанівський

Інна Настасовська. Мій прадідусь – моя гордість

Мій прадідусь – моя гордість
Я хочу розповісти про свого сильного, хороброго та дуже сміливого прадідуся. Мій дідусь Прут Володимир Михайлович народився 6 січня 1920 року в сім’ї селянина. У нього була велика дружня родина. Його батьки все життя дуже важко працювали й мали непоганий статок. Мій прадідусь Володимир Михайлович та його родина пережили страшні роки голодомору. З малих років тяжко працював, допомагаючи батькові по господарству. У 1940 році дідуся забрали до армії, а через рік пішов на фронт.
Мій прадідусь нагороджений орденом “Вітчизняної війни” та п’ятьма бойовими медалями. День Перемоги зустрів за дев’яносто кілометрів від Берліну. Військову службу закінчив у 1946 році й одразу повернувся додому. За роки війни був два рази тяжко поранений. Пройшов пішки всю Європу, було фізично й морально важко, але, як і всі наші солдати, заради своєї Батьківщини і своєї родини був ладен віддати своє життя. Для мене мій прадідусь є героєм, він з гідністю захищав Батьківщину, прожив життя доброю та шанованою людиною. Разом з прабабусею Євгенією Петрівною виростив та виховав чотирьох синів та доньку Людмилу (мою бабусю). Я пам’ятаю, як кожного року, поки був живий мій прадідусь, на 9 травня збиралася вся наша велика родина. Я дивилась на старе порізане зморшками обличчя, старенькі руки й не могла повірити, що ця людина пройшла всю війну, перенесла усі нещастя й рани, проте -- це так. Переді мною – жива історія.

Інна Настасовська

Олександр Олійник. Її довге волосся – як її талісман – прикрашало до самої старості

У кожного з нас є родина. Це найважливіше у житті кожного. Я хочу розповісти про мою бабусю Кучинську Броніславу Андріївну. Народилася на початку двадцятого століття. А саме в 1923 році 27 лютого в селі Тартак Баранівського району Житомирської області. В сім’ї селянина Андрія Герасимовича Прокопчука. В родині Прокопчуків було шестеро дітей, бабуся була другою дитиною. З дитинства на її плечі лягло багато турбот. Мали велике господарство і тяжко працювали. Здається потроху життя налагоджувалося підростали діти, допомагали в господарстві. Але коли бабусі виповнилося десять років в їх життя ввірвася голодомор. Страшним вихром пронеслося це лихо по долі всієї нації. Не оминуло воно й родину Покопчуків. Бабусині розповіді я згадую з жахом. Весь хліб забрали, зарізали все господарство, радянська влада не мала ні жалю, ні співчуття. Бабуся згадувала, що вони вижили лише завдяки тому, що вдалося сховати. Вона розповідала, що вони зарізали теличку, засолили її і так пережили зиму. Влітку їх рятував ліс і город, батько ходив на полювання. На додачу до цього в період голодомору на них напали розбійники. Вони нікого не вбили, але зробили їх життя ще тяжчим. І все таки моя бабуся, незважаючи на все, вижила. Життя запульсувало у виснаженому краї. Бабуся була змушена заробляти із ранніх літ, працювала на хребчі. Але нове лихо жорстоко зранило життя, на той час, молодій дівчині. Батька забрали до армії і всі турботи лягли на плечі моєї прабабусі Францішки та старших дітей. В 1943 році відбулась одна з найжахливіших подій в житті моєї бабусі – її і старшу сестру Цицелію забрали до Німеччини. Цицелія працювала у хазяїна, а бабуся на авіазаводі. Нелюдські умови праці, чужа земля,чужа мова. В час, коли твою Батьківщину топче ворог – йде війна. Мене дуже вразила одна подія, розказана бабусею. Ввечері, після роботи, їх привезли до бараку в якому вони жили. Бабуся розчісувала свої довгі кучеряві коси і в цей час почалося бомбардування. Це були англійські літаки. То було пекло на землі, все змішалося – вибухи, плач, страх – панував хаос. На вулиці відбулася надзвичайно символічна сцена. Серед цього жаху осколок снаряду забив волосся бабусі в землю. Вона опинилася нерухомою, всі втікали, а вона не могла врятуватися. Я навіть не уявляю, як це страшно опинитися за крок від смерті. Але чудесним чином вона вижила. Коли все скінчилося, німці знайшли її, прикутою до землі. Вони залишили бабусі її розкішне волосся, не просто відрізали його, а відкопали. Цей день вона вважала другим народженням. З того часу довге волосся – як її талісман – прикрашало до самої старості. Броніслава Андріївна прожила довге життя, народила і виховала шестеро дітей. Справжніх людей: справедливих і чесних. Але все колись закінчується й моїй бабусі довелося відійти... Залишила вона цей світ у 2006 році. Я пам’ятаю її погано, адже при її житті був ще малим. Я дізнавався про свою історію з розповідей батьків, тому що не застав за життя своїх бабусь і дідусів, а кого довелось застати – ледве пам’ятаю.

Олександр Олійник

Іван Поплавський. Геналогічне дерево сім’ї Поплавських. Історія: Бабця пам’ятає війну, адже її мама була з нею в бігах

Бабця пам’ятає війну, адже її мама була з нею в бігах

Я хочу розповісти про життя своєї бабці Владислави та її тяжке дитинство.

 Генеалогічне дерево сім’ї Поплавських 

Моя бабця народилась 1936 року в родині так званих “куркулів”. Бабця не знала свого тата, бо його репресували до її народження. Коли в 1941 році почалась війна, бабці виповнилось п’ять років. Бабця пам’ятає війну, адже її мама була з нею в бігах, і на закінчення війни їй уже виповнилося дев’ять років. Коли моя бабця зі своєю мамою по війні повернулись до рідної доміки, то вжахнулись: під час війни німецькі солдати зробили з неї стайню…

У дванадцять років бабця пішла пасти овець, так як її мама була хвора, і не могла працювати фізично. На той час мама моєї бабці тримала корову, і всі турботи за нею випали на плечі дванадцятирічної дитини. В тринадцять років бабця пішла працювати в колгосп, тому що наприкінці року давали 4-5 кілограм зерна, з якого потім можна було спекти собі хліб. У шістнадцять років працювала на току -- згрібала з комбайна зерно. Після такої, як для дівчини, важкої праці, вона бігла в ліс по дрова, щоб було чим обігріти дім на зиму. На той час було важко і в той же час весело: люди збиралися у дворі й співали, грали на гармошці.

В 1970 році бабця вийшла заміж за Сергія, мого дідуся. Дідусь працював зварювальником, на заводі мав невелику зарплату, але на життя вистачало. Через три роки (1973) народилась у них донька, моя рідна мама, яку назвали Валентиною.

Іван Поплавський

Маргарита Марченко. Я вважаю, що в моїй родині саме він – справжній герой

Я вважаю, що в моїй родині саме він – справжній герой

Я хочу розповісти про свого прадідуся Марченка Олександра Семеновича.

Мій прадідусь брав участь у воєнних діях 1941-1945 років, був штурманом військового літака й неодноразово вилітав на бойові завдання. Так, вилетівши на завдання в Польщі, його літак був збитий. На щастя все обійшлося незначними пораненнями. Деякий час дідусь перебував у шпиталі, потім повернувся у свою військову частину. Ще на одному з воєнних завдань його літак було збито вдруге біля кордону з Німеччиною. Цього разу зі всього екіпажу залишився в живих тільки він. Прадідусь дістав важкі поранення з втратою пам’яті. Декілька місяців був у списку зниклих безвісти. Всі його рідні та знайомі гадали, що він загинув підчас одного з вильотів. Перебуваючи у лікарні, до нього почала повертатись пам’ять. Він пише листа рідним. З листа вони довідалися, що Олександр Семенович залишився в живих. Наприкінці війни його екіпаж з багатьма іншими вилетів бомбардувати Берлін. Після цього наша армія здобула перемогу.

У нашому сімейному альбомі й досі збережені фотографії прадідуся, на яких він зі своїми товаришами знаходиться біля Рейхстагу. Я дуже пишаюся своїм дідусем, адже він мужньо захищав нашу країну. Я вважаю, що в моїй родині саме він – справжній герой.

Маргарита Марченко

Євген Серветник. У своєму житті я хочу рівнятися на свого діда

Я думаю, що кожен погодиться зі мною, що найцінніше у нашому житті — родина. Адже людина повинна щось залишити за собою і найголовніше всього — це діти. Від наших дітей буде залежати чи будуть згадувати нас добрим словом чи поганим, чи взагалі не будуть пам`ятати.

Звичайно, що немає ідеальної родини, але я вважаю свою родинну повноцінною і вона мене цілком влаштовує. А розповісти я хочу про свого дідуся по материній лінії, про його насичене життя. Хоч йому вже виповнилося 71 рік, але він до сих пір розумово й фізично розвинутий.

Звати мого дідуся: Карпенко Михайло Мефодійович. Народився він 22 жовтня 1941 року в селі Новопіль Черняхівського району Житомирської області у сім’ї колгоспника.

Його батько — Карпенко Мефодій Петрович брав участь у фінській та першій світовій війнах. Воював у Берліні, мав орден за відвагу та інші нагороди.  Прийшов із фронту живий, але контужений. Лікувався, а потім повернувся додому й почав працювати на землі.

Його мати —  Борковська Анастасія Леонтіївна 1911 року народження під час війни працювала в колгоспі. Померла в ранньому віці від жовтухи (1943).

У 1955 році мій дід закінчив семирічку. У 18 років втік із села й пішов добровольцем на Донбас. Закінчив ГПШ 14 (Гірничо-промислову школу). Проробив два роки й пішов служити в армію. Закінчив учбовий склад воєнно-морської частини прикордонних військ. Два роки захищав нейтральну зону від посягань. Після закінчення відправили служити на дальній Схід: Російський острів, Петропавловськ-Камчацький. Закінчив службу на Курильських островах (Шика-Тан). Демобілізувався в 1963 році й поїхав працювати до Києва. Там проробив вантажником-висотником. Переїхав з Києва у Житомир. Одружився в 1966 році. Народив двох дочок.

У 55 років пішов на пенсію. За своє життя займався легкою й тяжкою атлетикою. Має безліч нагород у цьому виді спорту.

Я вважаю, що мій дідусь всебічно розвинута людина, як розумом так і тілом. У своєму житті я хочу рівнятися саме на нього.

Серветник Євген Олегович

Марина Залізінська. Моя прабабуся Параска

Під час Вітчизняної війни, яка розпочалася 1941 року, мої предки жили вбого. Моя прабабуся Зеня та прадід Прокіп були в партизанах. Вони дуже часто переховувалися, тому що німці, якби їх побачили, повбивали б. Моя прабабуся Параска - сестра Зені, була дуже сміливою. В ті часи вона дуже турбувалась за рідну сестру, й ризикуючи своїм життям, носила для неї й партизанів їжу. На той час були великі рови. Тільки-но темніло, прабабуся Параска вибігала з будинку й тими ровами бігла за 10 кілометрів від нашого села до партизанів. Чуючи постріли німців, несла їжу сестрі та її чоловіку. Це був дуже великий ризик, бо ризикувала власним життям. Прибігала додому вже під ранок.
Одного такого воєнного вечора, коли вся родина сиділа й молилася, пролунав стукіт у двері й вікна. Хвилюючись, батько моєї прабабусі Параски трохи злякався, а прабабуся Параска подумала, що це вже прийшли по неї. Відкриваючі двері, мій прапрадід побачив перед собою трьох німців із великими автоматами. Але ті німці були веселі й добрі. Вони лише сказали три рази: "gut, gut, gut". Потім події покращилися: німці розклали їжу, горілку, напились, поїли й пішли. І жах, який панував у родині, поменшав.

Прабабуся Параска думала, що вона помре в ті жахливі роки, але Бог їй дав віку до 2012 року. Вона пережила ті страшні роки, але померла у тяжких муках. Помираючи, вона сказала, що дуже любить мене. Після цих слів вона пролежала п’ять днів у комі. 2 вересня 2012 року моя найкраща прабабуся померла. 3 вересня її поховали на нашому сільському цвинтарі...

Залізінська М.О.

Руслана Маріуца. Мій прадідусь - герой. Генеалогічне дерево.

Мій прадідусь 

Звали його Микита  Біляк. Народився  в Житомирськласті в  селі Щербини (дата народження невідома). Мав сім’ю, було дві доньки: Антоніна та Лідія Біляк. У Антоніни була одна дитина, а у Лідії їх було четверо. Отже, була дуже велика, дружня сім’я.

Руслана Маріуца. Генеалогічне дерево

    У 1934 році Микита займався господарством, було дуже багато худоби, завдяки якій вони  прожили все своє життя. Був голодомор, були німці. Німці забирали все, що було у людей, люди просто помирали від голоду. 
    На початку війни до мого дідуся прийшли німці і запропонували угоду: якщо він не віддасть їм кабана, то тоді його вб’ють. Звичайно дідусь стояв на свойому, через те, що кабан зміг би прогодувати всіх його дітей. В цей момент нікого дома не було, дочки з жінкою поїхали в місто. Він намагався  відстояти своє господарське майно, але німці виявилися сильніше ніж мій дідусь, тому що дідусь уже був кволий  і не мав сили  змагатися з ними. Коли він відмовив, німці схопили його, не маючи совісті до людського життя та задушили.

   На мою думку мій дідуся відстояв свою людську гідність, яка нині не в кожній людині присутня. Мій прадідусь –– герой.

Ольга Бех. Мій родовід. Історія моєї родини

Думаю, багато хто зі мною погодиться, що найважливіше у житті - це родина. Адже саме наші батьки подарували нам можливість бачити, чути, відчувати, переживати, жити. Я впевнена, що кожна родина має свою багату історію. Мені хотілося б розповісти і свою. 

 Генеалогічне дерево сім’ї Бех 

Мені є чим пишатися, адже я мала в сім’ї героя. Так, можливо для когось це була звичайна жінка, але для мене вона була справжньою героїнею. Це була моя прабабуся. Вона дожила до 83-річного віку, дочекавшись свого праправнука. Чесно кажучи, моє серце раділо, коли я бачила усмішку на її стареньких вустах. Її зелені очі завжди випромінювали впевненість, радість, спокій і давали надію на краще. Та, на жаль, на її тендітні плечі випало багато випробувань – голодомор, Велика Вітчизняна війна, втрата батьків, дітей.

Страшний етап життя - голодомор. Кажуть, що в той час приходили та навмисно забирали їжу. Більшість називають той період геноцидом. Та прабабуся пам’ятає дещо інше: по її словам, саме в їхньому селі не було такого, щоб хтось приходив і силоміць забирав продукти харчування. То просто був рік неврожаю. Не було дощів, земля не була досить зволожена, тому більшість зернових і інших культур засохли й не дали очікуваного.

Запам’яталося, як у 8 класі нам дали завдання написати про Велику Вітчизняну війну, використовуючи спогади когось з наших рідних, хто пережив її. В той момент я звернулася до прабабусі, щоб вона мені допомогла, розповіла, як все те відбувалося в їхньому селі. Прабабуся почала згадувати ті жахливі часи, та сказавши пару слів з її очей покотилися сльози. Я пам’ятаю, як вона розповідала про те, що 21 червня 1941 року молодь ще розважалася, святкувала шкільний випуск, нічого не підозрюючи. Наступного дня вона займалася господарством, саме йшла пасти свійську худобу, і дуже здивувалася, коли батько наказав загнати їх назад. Коли дівчина запитала у чому справа, той понуро відповів: «Почалася війна». Ніхто навіть не здогадувався, які випробування чекають на них. Стрімкий розвиток подій і вже через півтора місяці вони опинилися на окупованій німцями території. Багато страхіть довелося пережити за період окупації, але найстрашніше сталося навесні 1943 року. Партизани, які діяли на території Коростенського району, знищили стратегічний об’єкт – залізничний міст через річку. Фашисти провели каральну акцію – забирали від сімей, з домівок мешканців міста та району, серед яких був і батько моєї прабабусі. Його розстріляли 22 березня 1943 року. Залишилися без батька на руках у матері 3 дітей – моя прабабуся та старші за неї на декілька років брат та сестра. Попереду були важкі часи – відбудова, підняття сільського господарства, багато кропіткої, важкої роботи вдома.

Життя не стоїть на місті. Пройшов час, прабабуся одружилася і народила 2 донечок. Життя потихеньку налагоджувалось. Дівчатка виросли, закінчили школу, вийшли заміж, подарували онуків. Прабабуся разом з чоловіком продовжувала працювати у колгоспі. Але спокій і щастя родини порушила страшна звістка. Молодша донька захворіла. Страшний приголомшуючий діагноз, мов грім серед ясного неба. Дочка вщухає (тліє) на очах, а мати, на жаль, ні чим не в змозі допомогти. Боротьба з страшною хворобою не дає очікуваних результатів. Її смерть стала потрясінням для всієї родини, незагойною раною у серці матері. Але треба було жити далі. Згодом повернулася з Півночі старша дочка з сім’єю до рідної домівки. У родині з’являлися нові люди – онуки одружувалися, родина поповнювалася малюками. У прабабусі завжди вистачало на всіх часу, любові, усім, по можливості, допомагала, і ми намагалася бути вдячними. Вона рідко просила про допомогу і ніколи не бажала бути тягарем для родини.

Дивно, та мені запам’ятались такі її слова: «Я вже віджила своє, моя дитино, багато чого бачила, але радості було мало». Після тих слів мені так хотіло зробити щось приємне для неї, та я розуміла, що не в силі. Втрата прабабусі була для мене дуже болючою і довгий час я не могла повірити у те, що більше ніколи її не побачу, не почую, не обійму. Та я продовжую її пам’ятати, і нехай вона не поряд фізично, але вона залишається у моєму серці.

Ольга Бех

Дар’я Кухарук. Мій родовід

Дар’я Кухарук. Генеалогічне дерево

Катерина Бердиєва. Генеалогічне дерево

Катерина Бердиєва. Генеалогічне дерево

Геннадій Мазур. Мій родовід

Геннадій Мазур. Генеалогічне дерево

Ярослав Некоз. Генеалогічне дерево

Творча зустріч нашої групи з поеткою Марією Рудак

19 жовтня 2012 року відбулась творча зустріч нашої групи із чудовою людиною, поеткою, керівником літературного об'єднання «Молода надія», що діє при ліцеї №25 м. Житомира, головою Міжнародного поетичного братства Юрка Ґудзя пані Марією Рудак.

Зустріч відбулась на базі Будівельного коледжу Житомирського національного агроекологічного університету.

Висловлюємо Вам щиру вдячність за поетичні твори зачитані нам, цікаві історії, настанови, життєві поради.

Після спілкування з Вами, хочеться, щоб на нашому життєвому шляху таких прекрасних та світлих людей доводилось зустрічали доволі частіше.

Шана й великий уклін за Вашу громадську діяльність і творчу працю в ім’я процвітання України!

Світлини з блоґу ygoodz.blogspot.com та сайту reporter.zt.ua

Інна Настасовська в дуеті. Пісня.

Інна Настасовська в дуеті.
Житомирський будівельний коледж ЖНАЕУ

Інна Настасовська. Пісня. До дня освіти, 2012

Інна Настасовська. До дня освіти. Житомирський будівельний коледж ЖНАЕУ.

2012

Зі святом!

Студенти групи №25а Будівельного коледжу Житомирського національного агроекологічного університету вітають всіх своїх викладачів зі святом працівників освіти України.

Бажаємо Вам сил, терпіння, натхнення, творчих вершин, адже Ваша любов і старання, даровані нам, примножуються нашими знаннями і творчими здобутками на навчальній і майбутній професійній нивах.

Від усього колективу групи 25

Вам бажаємо сміливо:

Всі зання, що Вас зростили,

Нам, старанним, передать!

УРА!

Такі ми веселі :)

Марина Залізінська. Вірші. "Принеси мені листівку паперову..."

***
Принеси мені листівку паперову.
Я чекаю... і я хочу чути
Ту бездоганну українську мову,
Ще народом досі не забуту. 

***
Мені так солодко було згадати,
Як, наче дощ, лились твої слова.
І я не зможу словом передати,
Та обертом від тебе голова.

***
Не думай, що з іншим я гуляю,
Що іншому я ласку віддаю.
Я ні за що тебе не проміняю,
Тебе єдиного люблю!

***
Папір, ти мій товариш, моя пристань.
В тобі я вміщую усе таємне!
І ти, мов цінний антикварний перстень,
Дорожче золота, ти в мене - невід`ємний.

Олександр Фещук. Гумореска. "Якось вранці на сніданок..."

Гумореска

Якось вранці на сніданок
Випив чаю вісім склянок,
І побіг у коледж я,
Щоб не спати до півдня...

Випив раз іще по склянці,
Щоб не спати у лежанці,
Вивчив пари, як усі,
Загострився в олівці.

Будемо учитись,
Олівцям - ломитись!

Владислав Фурман. Вірш. "Вся земля, мов килим піді мною..."

Вся земля, мов килим піді мною.
З усіх широт дзвенять пісні.
Дорогою прослались золотою
Мої найкращі дні.

Маргарита Марченко. Вірш. Мрія

МРІЯ

Я бачу далечінь безкраю,
І прокидається в серці сум.
Мабуть, чогось не помічаю,
Та не рятує це мене від дум.

Я маю заповітну мрію,
Щоб не плакало більше дитя.
І я ніколи не покидаю надію,
Що кращим стане наше життя.

У це я вірю щохвилини.
Ніколи не бачила без цього буття,
Адже не має у світі людини,
Яка б не хотіла кращого життя.

Євген Серветник. Вірш. "Тієї безсонної ночі..."

Тієї безсонної ночі,

Не зміг зімкнути ні на хвилю очей,

Бо тебе забути не зумів.

І не можу знайти я слів,

Щоб описати в серці бурю почуттів,

Та образ чарівний твій...

Коли я наступний раз тебе побачу

Знову свою мову втрачу,

Не зможу поряд з тобою сісти,

І не зможу тобі розповісти все про свої почуття -

Те найкраще,що робить кращим моє сіре бутя.

І не дочекавшись від мене жодного слова,

Ти просто підеш і накриє мене туга нова...

Дар’я Курарук. Вірші. "Світла, осяяна місяцем - ніч..."

 ***
Світла, осяяна місяцем - ніч,
В небі розкинулись зорі-сапфіри.
Головне у житті не втрачать
Любові, надії і віри.

***
Небо насуплене й листя жовтіє,
Журавлі курличуть з журбою.
Та ось затихають… Природа німіє,
Літо забирає  їх з собою.

***
Місяць у небі, ніби зомлів,
Поблід і спустився у море.
Щоб описати – не вистачить слів,
Як гарно в цю вранішню пору.

Тетяна Велесик. Вірші. "Малюючи фарбами небо..."

***
Малюючи фарбами небо,
Так хотілося в небі зоріти...
А серце повнилось віри
І мрією прагла летити.

***
Дякую, що поруч ти є!
Ти, мов сонце, що сяє на небі.
Очі твої, так мене полонять,
І вогонь, так запалює серце...

***
Чому мені так сумно?
Чому нема тебе?
Я хочу все забути,
але й вернуть
            з тобою
                       все!

***
Краплини тихо падають на скло,
Сиджу і думаю про тебе,
Чом мені так страшно залишатись знов
Наодинці з самотнім небом?

Олександр Олійник. Вірш. "Сьогодні сум вита в повітрі..."

***
Сьогодні сум вита в повітрі,
Він сам гуде...
Мій настрій десь розвіявсь в хмарах,
І пустота гуде...
Це неважливо, це буденно
В польоті мрій...
Спускайся долі, то все марно -
Усе туманно...

Ольга Кирильчук. Вірші. "Було тихо, ми стояли навпроти..."

***
Було тихо, ми стояли навпроти,
було чути стукіт сердець.
Отакі ось круті повороти...
Ми не підем тепер напростець.

***
Ти спіткнувся об вечір,
майже п’яний, блукаєш по скверах.
Ти повірив у справжню велич,
заблукаваши в небесних сферах.

***
Якщо ти підеш, залиш мені трохи
світанку і твого ім’я.
Залиш мені слово на згадку,
щоб надії мої не зім’яв...

***
Здається, любов - це політ
радість, життя і щастя,
і ось ти ідеш вже на зліт -
і страшно, що можна упасти.

Не бійся у небо злітати
і падати стрімко з небес,
бо час вміє все лікувати
і бути з тобою, і без...

Ольга Бех. Вірші. "Із вікна видно чудові простори..."

***
Із вікна видно чудові простори,
трохи далі - простяглися гори.
Все це дуже прекрасно і гарно,
але, на жаль, марно.

***
Колись люди присягали на вірність,
а зараз існує лише покірність.
Більшість мрій літає в пустині,
і цього не поясниш дитині.

***
Пробач, що знов тебе тривожу.
Пробач, інакше я не можу.
Усі слова ти забрав із собою,
Залишившись наодинці з журбою.

***
Очі твої неначе сапфіри,
а в серці - багато віри.
Наговоривши багато слів,
ти мало не зомлів...

Вікторія Салімонович. Вірш. "Повитий журбою сокіл летить..."

***
Повитий журбою сокіл летить,
Він марно тривожить світ золотий.
Злітаючи високо пісню співа
Про те, що життя наша гарна гра.

Його не бентежать інших слова,
У світі він цілім - злотиста іскра.
У снах він барвистих до нас приліта
Та й сповіщає про інше життя.

Олександр Коржанівский. Поезії. "Душу свою я тривожу..."

***
Душу свою я тривожу,
та все одно знаю що можу.
Знаю свою я покірність,
до неї відноситься й вірність.

***
Зовнішня краса - марна,
а от в середині людина - гарна.
Приваблива людина собою,
та душа її настроєна журбою.

***
Душа повита сапфірами,
а серце керується вірами.
І розум вже зомлів,
від цих тяжких для мене слів.

***
Колись прийде вона - тривога
й чекатиме вона біля порога.
Ніхто не зна коли прийде,
та, гейби, з розуму зведе...

Геннадій Мазур. Вірш. "Чарівні квіти..."

Чарівні квіти,
Гарний квіт...
Щасливі люди -
Радіє світ.
Краса усюди!

Аліна Бібінова. Вірш. Життя

ЖИТТЯ

Напевно всі стараються прожити життя гарно,
Адже життя - це дуже дивна казка.
І намагаюсь я, щоб не було прожите - марним.
І мрію, щоб була любов і ласка!

Ярослав Некоз. Вірші. "Є в нас все..."

1
Є в нас все,
Всього нам мало,
Життя давно
Поганим стало...

2
Некчемний світ,
Сухі ідеї.
Злі в нас люди,
Злі ідеї...

3
Смерть, рождение, разлука,
Злые люди, злые муки.
Жизнь убогая давно
Вот и все, конец всего...

Віка Хоменко. Вірш. "Коли не хочеш - то маєш..."

***
Коли не хочеш - то маєш.
Коли маєш - то не ціниш.
Коли загубиш - зрозумієш,
Що він твій єдиний.

Ми пускали час на вітер
І не думали над цим,
Тепер зосталось одне літо,
Яке зостанеться моїм.

Я так люблю дивитися у ніч,
Кругом так тихо і спокійно...
І ти із музикою віч-на-віч,
Що так лунає мелодійно...

Ольга Вижга. Вірш. Почуття

ПОЧУТТЯ

Чи відомо тобі, що таке вірність?
А знаєш чи ти, як дитина говорить? "Льо-леле!"
Дитя - це життя, надія й покірність,
А вірність - це її любов до тебе.

Інна Настасовська. Вірш. Коханому

Коханому

Мабуть, я все життя тебе шукала...
І зустріч нашу з трепетом чекала.
Я вірила: ти є,
і я благала - лиш про такого.
Я тебе знайшла,
і ти підтримкою для мене став міцною,
своє плече підставив ти тоді,
коли життя зламало мою долю,
у прірву канули всі мої дні.
З тобою разом, сонце, ми сьогодні.
Спасибі, за це щастя, милий,
за ніжність, ласку незрадливу,
спасибі, любий мій, тобі
за ці прекрасні та щасливі дні.

Анастасія Ковальчук. Вірші. "Ці зелені очі так палали..."

***
Ці зелені очі так палали...
Всім здавалось, що вони
не згаснуть.
Вони щастя не чекали - від болю.
Лиш серце знало.
Біль пронесений крізь життя -
з усмішкою...
Здавалось деякому, що очі -
пусті та злі...
Вони тримали все в собі,
і навіть,
коли серце обливалось кров’ю,
вони не плакали, чекали...
Це називається любов’ю...

***
Як ти про все говориш гарно,
Але це все вже марно.
Про щастя мряла, простори,
Та їх прикрили темні гори.

***
Сидимо у пустинί,
Вся кімната в тишині...
Сьогодні мало не зомлів,
Від моїх ніжних й теплих слів.

***
Я вибачаюсь, що тривожу,
Але без тебе я не можу.
Нічого не зроблю з собою,
І серце вкрилося журбою.

Катерина Регенель. Поезії (добірка)

***
Важко жити серед акторів,
Що лише «ніби» грають людей.

Це як споруда з одних коридорів.
З купою сірих, дірявих «дверей».

***
Я не чекаю на «завтра».
Сто тисяч «слів» не даю.
Серед брудного театру
Падаю знов і встаю.

***
Дні, одні за одним,
як дощ,
по краплині…
Малювати тепло безнадійно…
От і все,
що потрібно людині.
Просто осінь прийшла.
Спокійно…

***
Виливали душу в чорнильницю.
Переносили пером на папір.
В їх словах
Більше сенсу, ніж в нашому «сенсі життя».
Сьогоднішні приорітети – антоніми вчорашнім.

***
Восени, разом з листям,
Жовтіють наші думки.
Дні…
один за одним,
відлятають кудись…
Напевно на Північ.
Душа…
У осені просить тепла.

***
Твоя закоханість в Самотність
Породила тишу.
У вас ідилія:
Легкість думок,
Муза,
Натхнення.
Така послідовність
зліпила з тебе Генія -
Людину з дірою в серці…
Її зробила Самотність.

***
Розриваючи душу нотами,
Зпопеляючи серце словами,
В півсвідомість занурюючи όбрази,
Стукаючи спогадами по черепній коробці,
Змиваючи попередню маску з обличчя,
Кладучи її до скрині
(неабиякої, під замком)
З усією потужністю відпускаю у небуття «сьогодні».
На його ксерокс,
Замінюючи,
Вчора, Завтра, Завжди.

"Наука не йде до бука"

Марина Залізінська. Я прагну досягти висот

   Рано чи пізно, я повинна вирішити для себе найважливіше питання. Ким я хочу стати у майбутньому? Так, від мого вибору  залежатиме моє майбутнє, та решта мого життя.

   Я завжди ставила собі це питання. Вірний вибір конкретної спеціальності для кожного надзвичайно важливий, бо ж більшу частину життя ми присвячуємо своїй роботі.

  З  малечку я хотіла бути лікарем, а потім коли трішки підросла, мене почав захоплювати спорт. Я почала займатись спортом, чим нині я і займаюсь. Після мого спортивного життя, я захотіла стати вчителем фізкультури. Але потім після довгих років мого вибору, я згадала, що в дитинстві я полюбляла малювати. І я вирішила стати – архітектором.

  Професія архітектор – одна з найдавніших професій на землі. Дивлячись на інших людей, я розумію, що вибір професії  відіграє важливу роль у нашому житті. Більшість із них не реалізують себе упродовж усього життя. Тому я думаю: від того, що я оберу, залежить все моє майбутнє. Взагалі, більшість людей в плані кар’єри є досить посередніми, я ж хочу добитись в цьому більшого, ніж просто диплому «щоб був», або звання «архітектор» – я прагну досягти висот, винайти щось дійсно цікаве, щоб люди, дивлячись на мої споруди, затамовували подих, щоб в них відбивалась моя сутність, характер, вся ексцентричність мого внутрішнього світу. І я вибрала те, що вічне, те, що залишає слід навіть після того, як закінчується людське життя – архітектуру, і я цим пишаюсь. 

Інтерв’ю з Тетяною Чумальчук. На землі відбувається багато ілюзій

Вікторія Хоменко. Вірите ви в ілюзію?
Тетяна Чумальчук. Вірю, тому що на землі відбувається багато ілюзій!
Вікторія Хоменко. Правда, що буде кінець світу?
Тетяна Чумальчук.  Колись, може, і буде, але не зараз!
Вікторія Хоменко. Що таке життя?
Тетяна Чумальчук. Це коли все живе навколо тебе: природа, люди... все...
Вікторія Хоменко. Який тренд ціеї зими?
Тетяна Чумальчук. Різнокольорові куртки.
Вікторія Хоменко. Яка найпрестижніша професія?
Тетяна Чумальчук. Архитектор та юрист.
Вікторія Хоменко. Як ви думаєте, Україна має талант?
Тетяна Чумальчук. Звичайно має, не даремно придумали ТV програму.
Вікторія Хоменко. Коли-небудь генії змайструють машину часу?
Тетяна Чумальчук. На мою думку, що ні.
Вікторія Хоменко. Чому йде дощ?
Тетяна Чумальчук. Таке явище природи.
Вікторія Хоменко. Яким ви бачите майбутнє світу?
Тетяна Чумальчук. Розвинутим, гарним і талановитим!
Вікторія Хоменко. Чи зможуть люди жити без інтернету?
Тетяна Чумальчук. Зможуть, але не всі.

Інтерв’ю з Мариною Залізінською. Завчасно не хочу засмучуватись

Ольга Вижга. Як би вас залишили одну в закритому магазині, які б були ваші дії?
Марина Залізінська. Я б зателефонувала батькам та рідним.
Ольга Вижга. Чому не можна доторкнутися язиком до ліктя?
Марина Залізінська. Тому що ми не спроможні на це фізично.
Ольга Вижга. Хотіли б ви прочитати усі книги на землі?
Марина Залізінська. Ні, в мене не виникає таке бажання.
Ольга Вижга. Чи боїтесь ви жінку за кермом?
Марина Залізінська. Ні, мені самій подобається їздити за кермом.
Ольга Вижга. Якби у вас було три бажання, то які вони були б?
Марина Залізінська.  1) Закінчити коледж відмінно.
                                      2) Щоб не було кінця світу.
                                      3) Щоб була хороша оцінка за відповіді.
Ольга Вижга. Хотіли б ви мати можливість зупинити час, але щоб ніхто цього не помітив?
Марина Залізінська. Так, і змінити деякі дії у своєму житті.
Ольга Вижга.  Якби у вас була можливість закохати у вас людину, яка вам не байдужа, ви б скористалися цією можливістю?
Марина Залізінська. Всі до кого я не байдужа, в мене закохані.
Ольга Вижга. Хотіли б ви стати президентом, будь-якої країни. Якої?
Марина Залізінська. Так. Сан-Маріно.
Ольга Вижга. Щоб ви порадили змінити у навколишньому середовищі?
Марина Залізінська. Я раджу змінити природу.
Ольга Вижга. Хотіли б ви побачити своє майбутнє?
Марина Залізінська. Завчасно не хочу засмучуватись.

Інтерв’ю з Владиславом Фурманом. Ми знищуємо самих себе

Олександр Фещук. Які ти знаєш заходи для зміцнення здоров’я?
Владислав Фурман. Я знаю багато але виділю основні: по-перше, займатися спортом, гартувати свій організм, але - головне - поступово, щоб не знизити імунітет, їсти здорову їжу та мати свій розпорядок дня.
Олександр Фещук. Яке значення води для організму людини?
Владислав Фурман. Вода є незамінною речовиною для організму людини, жодний організм не прожив би навіть тижня без води.
Олександр Фещук. Які ти знаєш екологічні глобальні проблеми?
Владислав Фурман. Я знаю багато екологічних проблем, але скажу основні. Перша проблема - прісна вода на нашій планеті, її не вистачає на нас і не вистачить для наступних поколінь людей і тварин, друга - харчові продукти, кількість населення збільшується щодня.
Олександр Фещук. Чи корисна війна для планети?
Владислав Фурман. На мою думку війна потрібна не для здобуття територій, а для врятування планети - ми її виснажуємо. Хоч це жорстокий, але діючий спосіб. У 19 -20 ст. було багато війн, було багато втрат, не було проблем з їжею, водою, на всіх всього вистачало, а після підписання мирного договору, населення зростає. Ми знищуємо самих себе, стараючись збільшити кількість харчових продуктів, очистити воду. Для цього використовують різну хімію, добавки. Тому я вважаю що війна потрібна!
Олександр Фещук. Чи використовується в світі Біологічна зброя?
Владислав Фурман. Так! Тому що з’явилося в світі дуже багато різних захворювань і все заради зменшення кількості людства.
Олександр Фещук. Що ти розумієш під поняттям (екологічна продукція)?
Владислав Фурман. Я розумію під цим поняттям чисту та здорову їжу без ГМО та різних консервантів, барвників, та хімічних інгредієнтів.
Олександр Фещук. Як досягти своєї мети?
Владислав Фурман. Треба наполегливо старатися та не зважати на важкості. Вперто виконувати все.
Олександр Фещук. Чи існують інші розумні раси у всесвіті?
Владислав Фурман. Я вважаю, що це питання можна осмислювати дуже довго. Моя думка - є! Навіть не тому, що є відео, а у Америці є тарілка на засекреченій зоні, а тому, що всесвіт великий, безкінечний і існує не одна така планета, як наша - їх мільйони. І звідки взялося життя на нашій планеті, звідки взялися ми? Нас засилили, кажуть, що ми пішли від мавп, а скільки дослідів не роблять, не можуть зробити з мавпи людину.
Олександр Фещук. Які засоби масової інформації ти знаєш?
Владислав Фурман. Перший засіб масової інформації телебачення, потім радіо, Інтернет, газети.
Олександр Фещук. Що таке ГМО?
Владислав Фурман. Це генно-модифіковані організми, які змінюють на геному рівні рослини, тварин та ін. для підвищення показників. Наприклад у кукурудзи збільшують врожайність, її не їдять шкідники, але вона шкодить організму людини, і так само впливає на нього.