Марина Залізінська. Моя прабабуся Параска

Під час Вітчизняної війни, яка розпочалася 1941 року, мої предки жили вбого. Моя прабабуся Зеня та прадід Прокіп були в партизанах. Вони дуже часто переховувалися, тому що німці, якби їх побачили, повбивали б. Моя прабабуся Параска - сестра Зені, була дуже сміливою. В ті часи вона дуже турбувалась за рідну сестру, й ризикуючи своїм життям, носила для неї й партизанів їжу. На той час були великі рови. Тільки-но темніло, прабабуся Параска вибігала з будинку й тими ровами бігла за 10 кілометрів від нашого села до партизанів. Чуючи постріли німців, несла їжу сестрі та її чоловіку. Це був дуже великий ризик, бо ризикувала власним життям. Прибігала додому вже під ранок.
Одного такого воєнного вечора, коли вся родина сиділа й молилася, пролунав стукіт у двері й вікна. Хвилюючись, батько моєї прабабусі Параски трохи злякався, а прабабуся Параска подумала, що це вже прийшли по неї. Відкриваючі двері, мій прапрадід побачив перед собою трьох німців із великими автоматами. Але ті німці були веселі й добрі. Вони лише сказали три рази: "gut, gut, gut". Потім події покращилися: німці розклали їжу, горілку, напились, поїли й пішли. І жах, який панував у родині, поменшав.

Прабабуся Параска думала, що вона помре в ті жахливі роки, але Бог їй дав віку до 2012 року. Вона пережила ті страшні роки, але померла у тяжких муках. Помираючи, вона сказала, що дуже любить мене. Після цих слів вона пролежала п’ять днів у комі. 2 вересня 2012 року моя найкраща прабабуся померла. 3 вересня її поховали на нашому сільському цвинтарі...

Залізінська М.О.