Вадим Скорик. Зі спогадів мого діда. Міна була зелена, з крильцями й окільцьована червоними й синіми смугами. Родинне дерево сім’ї Сориків

Генеалогічне дерево сім’ї Скориків

Зі спогадів мого діда

Цей твір присвячений моїм предкам, одним з героїв цих подій - мій дід Віктор. Він досі живий, проживає в селі. Дуже працьовита, розумна людина. Доля склалася так, що залишився один, але всім допомагає, дає пораду.
Напочатку ХХ століття в українському селі проживала сільська родина. Як і багато сімей на той час жили небагато, але багато працювали.
Працювали батько й мати, зранку до ночі. Прокидалися, коли ще було темно й лягали спати, коли вже було темно. На той час всі роботи велись вручну: чи то оранка, чи то косовиця, чи то сапування, чи доїння корів.
Час плинув, в сім′ї підростали три сини, проживали в маленькій хатинці покритою соломою. Батько гордився своїми маленькими синами - дітьми, бо в них бачив підростаючу поміч. Та не судилося збутися батьковим мріям, не судилося бачити йому дорослих дітей.
Наступило літо 1941 року. Мирне небо пошматували літаки фашистів. Всі чоловіки, хто міг тримати зброю в руках, пішли на війну. Пішов з ними на фронт і батько хлопчаків, він був ще молодий -- віку Христа. Залишилася мати з трьома дітьми на руках. Меншому не було й півроку, це був мій дідусь. Працювала важко, виховувала дітей і мала надію на швидке закінчення війни, повернення чоловіка додому. Закінчилася війна, але повернулися не всі з фронту, в тому числі й батько мого діда. Малеча залишилася сиротами.

Генеалогічне дерево сім’ї Скориків

Коли герою нашого твору виповнилося п′ять років, а середньому -- його брату -- вісім, війни вже не було. Але її відгомони ще ходили по землі. Хлопці граючись побігли край сусіднього городу до верболозу. Коли прибігли туди, у канаві натрапили на вельми цікаву штуку. Те, що вони знайшли, їм дуже сподобалося. Вона була зелена, з крильцями й окільцьована червоними й синіми смугами. Додому несли по черзі бо йти було далеченько, діти були малі, а ноша важка. Час був передобідній, вдома ще не було нікого, мати працювала в полі, а старший брат пас худобу. Тож перешкод не було, щоб ту «цяцьку» принести до хати. Те, що вони принесли, була -- протипіхотна міна. Занесли її в хату й сховали на степку (1). Розмірковували: коли після обіду нікого не буде вдома, знімуть і будуть розбирати. Дуже вона їм сподобалася - в господарстві гарна ступка (2) буде. Прийшовши з роботи, мати чогось полізла на ту степку й побачила невідому річ. Швиденько побігла до сусіда- фронтовика Миколи. Повернувшись з війни, він ходив з милицею, бо була покалічена нога. Дід розповідав, що вони малими частенько його перекривляли -- брали рогач під руку і також шкутильгали, як він. Дядько Микола вжахнувся, як малеча могла витягти важкенну міну так високо. Знявши міну, він заніс її до дзоту і вкинув там у колодязь. Хлопцям перепало б від матері, та швидко зметикувавши, що до чого, полотняні штанці в руки і бігом із дому. Матері шкода було своїх малих шибеників, але «виховна» робота була проведена, щоб наступного разу не брали щось подібне до рук.
Частенько дід згадує свої дитячі пригоди.
Моя прабабця сама виховала трьох синів, виросли вони гарними людьми. Так і відійшла у світ інший, не дочекавшись свого чоловіка з війни, а чекала майже шістдесят років…


Степка (1) - кладова з полицями, де зберігали продукти харчування тощо
Ступа (2) - ємність, в якій чавили мак тощо.

Вадим Скорик