Коли це страшне горе прийшло в Україну, він був тоді ще дитиною. Хліба не було ні в кого. Навіть у заможних селян. Все зерно забрали солдати. Люди проходили дуже великі відстані за ради кількох колосків зерна. Оскільки він із сім’єю жили на Полісі, то якось можна було прожити. Ходили в ліс по ягоди та по гриби. Збирали все, що можна було з’їсти, брали так, щоб було й на зиму. Дід розповідав, як у них була корова. Як її забрали солдати. Як моя прабабуся плакала за нею. Ховали картоплю де тільки можна. І в льосі, і за образами, і не тільки картоплю, а й зерно. Були часи коли в лісі не було навіть зелених ягід. Розповідав що робила його мама в пошуках хліба. Як він з братами та сестрами будучи малими дітьми кожен день ходили в ліс, щоб якось прожити.
Після спогадів промовив мені одну істину: "Життя це найбільший скарб дарований людині Богом. І це починаєш розуміти, коли настає важкий час не тільки для тебе, а й для всього народу. Отже слід цінувати й берегти не лише життя своє та своїх рідних і близьких, а усіх без винятку."
Фещука Олександра
Немає коментарів:
Дописати коментар