Ольга Вижга. Моє родове дерево

Ольга Вижга. Генеалогічне дерево.

Вадим Скорик. Зі спогадів мого діда. Міна була зелена, з крильцями й окільцьована червоними й синіми смугами. Родинне дерево сім’ї Сориків

Генеалогічне дерево сім’ї Скориків

Зі спогадів мого діда

Цей твір присвячений моїм предкам, одним з героїв цих подій - мій дід Віктор. Він досі живий, проживає в селі. Дуже працьовита, розумна людина. Доля склалася так, що залишився один, але всім допомагає, дає пораду.
Напочатку ХХ століття в українському селі проживала сільська родина. Як і багато сімей на той час жили небагато, але багато працювали.
Працювали батько й мати, зранку до ночі. Прокидалися, коли ще було темно й лягали спати, коли вже було темно. На той час всі роботи велись вручну: чи то оранка, чи то косовиця, чи то сапування, чи доїння корів.
Час плинув, в сім′ї підростали три сини, проживали в маленькій хатинці покритою соломою. Батько гордився своїми маленькими синами - дітьми, бо в них бачив підростаючу поміч. Та не судилося збутися батьковим мріям, не судилося бачити йому дорослих дітей.
Наступило літо 1941 року. Мирне небо пошматували літаки фашистів. Всі чоловіки, хто міг тримати зброю в руках, пішли на війну. Пішов з ними на фронт і батько хлопчаків, він був ще молодий -- віку Христа. Залишилася мати з трьома дітьми на руках. Меншому не було й півроку, це був мій дідусь. Працювала важко, виховувала дітей і мала надію на швидке закінчення війни, повернення чоловіка додому. Закінчилася війна, але повернулися не всі з фронту, в тому числі й батько мого діда. Малеча залишилася сиротами.

Генеалогічне дерево сім’ї Скориків

Коли герою нашого твору виповнилося п′ять років, а середньому -- його брату -- вісім, війни вже не було. Але її відгомони ще ходили по землі. Хлопці граючись побігли край сусіднього городу до верболозу. Коли прибігли туди, у канаві натрапили на вельми цікаву штуку. Те, що вони знайшли, їм дуже сподобалося. Вона була зелена, з крильцями й окільцьована червоними й синіми смугами. Додому несли по черзі бо йти було далеченько, діти були малі, а ноша важка. Час був передобідній, вдома ще не було нікого, мати працювала в полі, а старший брат пас худобу. Тож перешкод не було, щоб ту «цяцьку» принести до хати. Те, що вони принесли, була -- протипіхотна міна. Занесли її в хату й сховали на степку (1). Розмірковували: коли після обіду нікого не буде вдома, знімуть і будуть розбирати. Дуже вона їм сподобалася - в господарстві гарна ступка (2) буде. Прийшовши з роботи, мати чогось полізла на ту степку й побачила невідому річ. Швиденько побігла до сусіда- фронтовика Миколи. Повернувшись з війни, він ходив з милицею, бо була покалічена нога. Дід розповідав, що вони малими частенько його перекривляли -- брали рогач під руку і також шкутильгали, як він. Дядько Микола вжахнувся, як малеча могла витягти важкенну міну так високо. Знявши міну, він заніс її до дзоту і вкинув там у колодязь. Хлопцям перепало б від матері, та швидко зметикувавши, що до чого, полотняні штанці в руки і бігом із дому. Матері шкода було своїх малих шибеників, але «виховна» робота була проведена, щоб наступного разу не брали щось подібне до рук.
Частенько дід згадує свої дитячі пригоди.
Моя прабабця сама виховала трьох синів, виросли вони гарними людьми. Так і відійшла у світ інший, не дочекавшись свого чоловіка з війни, а чекала майже шістдесят років…


Степка (1) - кладова з полицями, де зберігали продукти харчування тощо
Ступа (2) - ємність, в якій чавили мак тощо.

Вадим Скорик

Олександр Коржанівський. Історія з життя мого батька

Двадцять років тому мого батька призвали на військову службу до кордону в Таджикістані. Там відбувалося багато подій, що забирали життя його друзів та несли смертельну небезпеку для нього самого.
З перших днів служби в армії було дуже складно звикнути до іншого клімату: постійної спеки й проблем з провізією. Спочатку нічого серйозного не відбувалося. У мого батька з’явилося хобі, він завів альбом, у якому малював та описував події, що відбувалися.
Одного разу, коли він зі своїми співслужбовцями виїхали на БТРрі по своїй території, вони наїхали на міну, від вибуху якої БТР загорівся й один з його друзів загинув. Володимиру повезло, і він вижив, але отримав опіки на плечах, грудях та обличчі.
У ході іншої операції, був поранений осколочною гранатою, що теж лишило свій спогад на його обличчі під лівим оком, через що погіршився зір.
Коли "до дембелю" залишалося 2 дні, всі "розслабились" і забули про безпеку. Його кращий друг, котрий був снайпером, на своїй позиції захотів "посмалити". В темноті добре видно світіння сигарети, його вислідив і застрелив снайпер з ворожого боку кордону.
Після того, що пережив мій вітчим, я з гордістю називаю його своїм батьком, адже не всім вдається вижити після такого.

Олександр Коржанівський

Інна Настасовська. Мій прадідусь – моя гордість

Мій прадідусь – моя гордість
Я хочу розповісти про свого сильного, хороброго та дуже сміливого прадідуся. Мій дідусь Прут Володимир Михайлович народився 6 січня 1920 року в сім’ї селянина. У нього була велика дружня родина. Його батьки все життя дуже важко працювали й мали непоганий статок. Мій прадідусь Володимир Михайлович та його родина пережили страшні роки голодомору. З малих років тяжко працював, допомагаючи батькові по господарству. У 1940 році дідуся забрали до армії, а через рік пішов на фронт.
Мій прадідусь нагороджений орденом “Вітчизняної війни” та п’ятьма бойовими медалями. День Перемоги зустрів за дев’яносто кілометрів від Берліну. Військову службу закінчив у 1946 році й одразу повернувся додому. За роки війни був два рази тяжко поранений. Пройшов пішки всю Європу, було фізично й морально важко, але, як і всі наші солдати, заради своєї Батьківщини і своєї родини був ладен віддати своє життя. Для мене мій прадідусь є героєм, він з гідністю захищав Батьківщину, прожив життя доброю та шанованою людиною. Разом з прабабусею Євгенією Петрівною виростив та виховав чотирьох синів та доньку Людмилу (мою бабусю). Я пам’ятаю, як кожного року, поки був живий мій прадідусь, на 9 травня збиралася вся наша велика родина. Я дивилась на старе порізане зморшками обличчя, старенькі руки й не могла повірити, що ця людина пройшла всю війну, перенесла усі нещастя й рани, проте -- це так. Переді мною – жива історія.

Інна Настасовська

Олександр Олійник. Її довге волосся – як її талісман – прикрашало до самої старості

У кожного з нас є родина. Це найважливіше у житті кожного. Я хочу розповісти про мою бабусю Кучинську Броніславу Андріївну. Народилася на початку двадцятого століття. А саме в 1923 році 27 лютого в селі Тартак Баранівського району Житомирської області. В сім’ї селянина Андрія Герасимовича Прокопчука. В родині Прокопчуків було шестеро дітей, бабуся була другою дитиною. З дитинства на її плечі лягло багато турбот. Мали велике господарство і тяжко працювали. Здається потроху життя налагоджувалося підростали діти, допомагали в господарстві. Але коли бабусі виповнилося десять років в їх життя ввірвася голодомор. Страшним вихром пронеслося це лихо по долі всієї нації. Не оминуло воно й родину Покопчуків. Бабусині розповіді я згадую з жахом. Весь хліб забрали, зарізали все господарство, радянська влада не мала ні жалю, ні співчуття. Бабуся згадувала, що вони вижили лише завдяки тому, що вдалося сховати. Вона розповідала, що вони зарізали теличку, засолили її і так пережили зиму. Влітку їх рятував ліс і город, батько ходив на полювання. На додачу до цього в період голодомору на них напали розбійники. Вони нікого не вбили, але зробили їх життя ще тяжчим. І все таки моя бабуся, незважаючи на все, вижила. Життя запульсувало у виснаженому краї. Бабуся була змушена заробляти із ранніх літ, працювала на хребчі. Але нове лихо жорстоко зранило життя, на той час, молодій дівчині. Батька забрали до армії і всі турботи лягли на плечі моєї прабабусі Францішки та старших дітей. В 1943 році відбулась одна з найжахливіших подій в житті моєї бабусі – її і старшу сестру Цицелію забрали до Німеччини. Цицелія працювала у хазяїна, а бабуся на авіазаводі. Нелюдські умови праці, чужа земля,чужа мова. В час, коли твою Батьківщину топче ворог – йде війна. Мене дуже вразила одна подія, розказана бабусею. Ввечері, після роботи, їх привезли до бараку в якому вони жили. Бабуся розчісувала свої довгі кучеряві коси і в цей час почалося бомбардування. Це були англійські літаки. То було пекло на землі, все змішалося – вибухи, плач, страх – панував хаос. На вулиці відбулася надзвичайно символічна сцена. Серед цього жаху осколок снаряду забив волосся бабусі в землю. Вона опинилася нерухомою, всі втікали, а вона не могла врятуватися. Я навіть не уявляю, як це страшно опинитися за крок від смерті. Але чудесним чином вона вижила. Коли все скінчилося, німці знайшли її, прикутою до землі. Вони залишили бабусі її розкішне волосся, не просто відрізали його, а відкопали. Цей день вона вважала другим народженням. З того часу довге волосся – як її талісман – прикрашало до самої старості. Броніслава Андріївна прожила довге життя, народила і виховала шестеро дітей. Справжніх людей: справедливих і чесних. Але все колись закінчується й моїй бабусі довелося відійти... Залишила вона цей світ у 2006 році. Я пам’ятаю її погано, адже при її житті був ще малим. Я дізнавався про свою історію з розповідей батьків, тому що не застав за життя своїх бабусь і дідусів, а кого довелось застати – ледве пам’ятаю.

Олександр Олійник

Іван Поплавський. Геналогічне дерево сім’ї Поплавських. Історія: Бабця пам’ятає війну, адже її мама була з нею в бігах

Бабця пам’ятає війну, адже її мама була з нею в бігах

Я хочу розповісти про життя своєї бабці Владислави та її тяжке дитинство.

 Генеалогічне дерево сім’ї Поплавських 

Моя бабця народилась 1936 року в родині так званих “куркулів”. Бабця не знала свого тата, бо його репресували до її народження. Коли в 1941 році почалась війна, бабці виповнилось п’ять років. Бабця пам’ятає війну, адже її мама була з нею в бігах, і на закінчення війни їй уже виповнилося дев’ять років. Коли моя бабця зі своєю мамою по війні повернулись до рідної доміки, то вжахнулись: під час війни німецькі солдати зробили з неї стайню…

У дванадцять років бабця пішла пасти овець, так як її мама була хвора, і не могла працювати фізично. На той час мама моєї бабці тримала корову, і всі турботи за нею випали на плечі дванадцятирічної дитини. В тринадцять років бабця пішла працювати в колгосп, тому що наприкінці року давали 4-5 кілограм зерна, з якого потім можна було спекти собі хліб. У шістнадцять років працювала на току -- згрібала з комбайна зерно. Після такої, як для дівчини, важкої праці, вона бігла в ліс по дрова, щоб було чим обігріти дім на зиму. На той час було важко і в той же час весело: люди збиралися у дворі й співали, грали на гармошці.

В 1970 році бабця вийшла заміж за Сергія, мого дідуся. Дідусь працював зварювальником, на заводі мав невелику зарплату, але на життя вистачало. Через три роки (1973) народилась у них донька, моя рідна мама, яку назвали Валентиною.

Іван Поплавський

Маргарита Марченко. Я вважаю, що в моїй родині саме він – справжній герой

Я вважаю, що в моїй родині саме він – справжній герой

Я хочу розповісти про свого прадідуся Марченка Олександра Семеновича.

Мій прадідусь брав участь у воєнних діях 1941-1945 років, був штурманом військового літака й неодноразово вилітав на бойові завдання. Так, вилетівши на завдання в Польщі, його літак був збитий. На щастя все обійшлося незначними пораненнями. Деякий час дідусь перебував у шпиталі, потім повернувся у свою військову частину. Ще на одному з воєнних завдань його літак було збито вдруге біля кордону з Німеччиною. Цього разу зі всього екіпажу залишився в живих тільки він. Прадідусь дістав важкі поранення з втратою пам’яті. Декілька місяців був у списку зниклих безвісти. Всі його рідні та знайомі гадали, що він загинув підчас одного з вильотів. Перебуваючи у лікарні, до нього почала повертатись пам’ять. Він пише листа рідним. З листа вони довідалися, що Олександр Семенович залишився в живих. Наприкінці війни його екіпаж з багатьма іншими вилетів бомбардувати Берлін. Після цього наша армія здобула перемогу.

У нашому сімейному альбомі й досі збережені фотографії прадідуся, на яких він зі своїми товаришами знаходиться біля Рейхстагу. Я дуже пишаюся своїм дідусем, адже він мужньо захищав нашу країну. Я вважаю, що в моїй родині саме він – справжній герой.

Маргарита Марченко